Руслан Горовий: Тисяча і одна ніч війни

Руслан Горовий, волонтер, режисер, письменник

1000 і 1 ніч війни.

Стемніло якось вже дуже швидкою Толік спинив джипа біля воріт, прочинив їх і швиденько почимчикував до високого ґанку.
– Вечір добрий. Колядувать можна?
– Ой, здрастує, – сплеснула в долоні товстенька санітарка і кинулася відчиняти внутрішні двері.
– Пізно я? Пробачте. Вже спить може?
– Проходьте, – санітарка причинила за ним двері, – та хто там спить? Ви шо свою полуночницю не знаєте?
– Ну, я на хвилинку, добре? – посміхнувся санітарці Толік.
– Та конєшно йдіть, шо ж я не понімаю.

Толік пройшов коридором і тихенько відчинив одну з кімнат. Було темно, все освітлював лише телевізор, перед яким у візочку напівлежала Маша. Вона спала. Світло телевізора відбивалося на її обличчі, на худеньких довгих ручках і ніжках. Толік мимоволі зітхнув і навшпиньки підійшов.
– Зайчику, – він обережно погладив дівчинку по щоці тильним боком долоні, – ти спиш?

Маша зойкнула уві сні і прокинулася. Якусь мить вона дивилася на Толіка широко відкритими від страху очима, аж раптом впізнала.
– Тату, татусю!

Тонкі ручки міцно вхопили Толіка за шию. Він підняв доньку на руки і поцілував.
– Як ти?
– Тебе чекала, – засміялася мала.
– Таке чекала, що аж заснула?
– А ти знаєш як довго час іде коли чекаєш?
– Знаю, – Толік ще раз поцілував доньку і пройшовши до ліжка сів всадовивши її на коліна, – ну, як ти тут?
– Та нічого, лікарі кажуть, що вже краще. Прогнозів правда ще бояться давати. Но сказали, що може й ходитиму ще. Вік такий саме, підлітковий. Дванадцять років це тобі не десять. Організм швидко росте і можливо подолає травму. Ну, це так вони кажуть.
– То дуже добрі новини, сонечко, – Толік відчув, що на очі навертаються сльози, – ти маєш допомагати лікарям і власному тілу. Хребет же ж цілий. Все буде добре.
Маша обхватила батька за шию руками і увіткнулася йому в груди.
– Там може, пахне не дуже… – прошепотів Толік.
– Там пахне навпаки дуже. Дуже! Тобою. Моїм татусем.
– Ну, то добре.

Деякий час обидва мовчали, Толік трохи хитався з боку в бік, так, ніби намагався приспати доньку.
– А коли ти мене забереш?
– Коли? – Толік замовк. – Я не знаю точно, Машунь. Куди ж я тебе заберу? На фронт?
– Ну да, куди ж з калікою?
– Не кажи так, чуєш? Ніколи не кажи, – Толік відірвав доньку від грудей і зазирнув їй в очі, – на фронті дитині точно не місце, хоч травмованій, хоч ні. Виб’ємо орків з нашого села, то одразу і заберу.

Маша знову притулилася до батька і мовчала. Мовчав і він лише гладив неслухняні дівочі пасма.
– А ти бачиш нашу хату?
– Майже щодня. З однієї позиції дуже добре видно.
– І шо, хтось живе?
– Ні, не живе. Тоді ще як прилетіло, коли ми були, то ж кут рознесло. Так і стоїть. Село тепер під орками, но вони там не живуть. За селом одразу стоять, а тільки позиції в селі.
– А мама?
– Ох, доню. Як відчував, що треба було ховать не в селі. Тепер і на могилку не зайдеш. Но кладовище ніби ціле, тож колись підемо. Головне ти на ноги вставай.
– Тату…
– Що?
– А ти сам віриш, що я колись піду?
– Підеш, обов’язково підеш. Виб’ємо тих чортів з села, я тебе з цього центру заберу і будем хату відбудовувать. А потім нареченого тобі знайду.
– Ой, не сміши, я шо сама не знайду?
– Ну, або так. Давай я тебе вкладу, пізно вже.

Толік розстелив ліжко, вклав доньку , підіткнув ковдру і сів у ногах.
– Засинай, сонечко. Я побуду поки дозволили.
– А ти мені пісеньку заспіваєш?
– А ти не доросла вже для пісеньок?
– От мама б заспівала…
– Ладно, маніпулятор, слухай – посміхнвся Толік,
– А впав кіт із воріт,
Забив плечі і живіт.
Ото тобі, котку,
Не лізь на колодку,
Бо заб’єш головку.
Та буде боліти –
Нічим загоїти.

За вікнами пішов сніжок. Німий телевізор блимав, відкидаючи тьмяне світло на ліжко, малу, та чоловіка в формі. Чоловік тихенько співав і гладив малу по голівці…

Джерело: Ruslan Gorovyi

БЕЗ КОМЕНТАРІВ